Існують різні думки про зародження і становлення цирку як такого. Хтось вважає першою датою 1772 рік, коли Пилип Астлей, токар по професії і кавалерійський капрал у відставці, заснував школу верхової їзди у Лондоні. Інші ж називають раніше дату першого стаціонарного цирку — 7-й рік до н. е., коли був створений Великий цирк, який був одним з чудес Древнього Риму. Але всі вони погоджуються на думці, що становлення і розвиток циркового мистецтва невід’ємні від загальної історії цивілізації. Його виникнення тісно пов'язане з обрядами, іграми, особливостями побуту і способу життя народу, а також з виникненням нових ремесел і професій.
Історія українського цирку вирушає корінням у час мандруючих артистів — скоморохів або гистріонів, відомих з ХІ століття. Міські забавники - гистріони існували у всіх народів Європи: у Франції їх називали жонглерами; у Германії — шпільманами; у Англії — менестрелями; у Італії — мімами; у Польщі — франтами; у Росії і Україні — скоморохами. Слід зазначити, що гистріон був одночасно гімнастом, акробатом, жонглером, дресирувальником, танцюристом, музикантом, співаком і актором. Він умів показувати дивні фокуси, ходив на руках, стрибав через кільце, робив в повітрі сальто, балансував на канаті, жонглював ножами, кулями, факелами що горять, ковтав шпагу — загалом, ходячий "людина-оркестр".
У 1797 році з Дубно до Києва був переведений Контрактовий ярмарок, що привело до виникнення балаганів і "цирків-стовпчиків". Споруджували їх з дешевих дощок, старих ящиків — так що деколи балагани не дуже відрізнялися від сараїв. "Усередині ставили в декілька рядів лави для тих хто заможний, а за ними була "загорожа" — стоячі місця для міської бідноти. Посередині манежу підносився стовп, що підтримував невисокий купол з брезенту.
Перший стаціонарний цирк-театр в Києві під назвою "Альказар" був відкритий у 1875 році австрійцем Ігнатієм Собботом на ділянці, купленій французом Огюстом Бергоньє ще в середині 70-х років, на розі вулиць Фундуклеївською і Ново - Єлізаветської (зараз вулиці Б. Хмельницкого і Пушкінська — там знаходиться будівля Російського драматичного театру ім. Лесі Українки). Циркові видовища демонструвалися в місті з незапам'ятних часів. Еквілібристи, скоморохи, вуличні гімнасти і кулачні бійці, що розважали публіку, замальовані на фресках Софійського собору, спорудженого в XI ст. З кінця XVIII ст, коли до Києва перевели з Дубно знаменитий Контрактовий ярмарок, тут стали з'являтися балагани, в яких виступали акробати, жонглери, силачі. Виходили на арену і іноземці – переважно канатоходці, клоуни, наїзники і дресирувальники хижих звірів. На виступи чужоземців публіка йшла більш охоче: у них і костюми яскравіші, і номери кращі, і обставлено все було з неймовірним шиком. Іноземні антрепренери поступово витіснили місцевих циркачів і фактично узяли галузь в свої руки. Так, Крюссо і Гайнріх у 1858 р. побудували балаган в Палацовому парку на Печерську «для показу акробатичних і гімнастичних вправ». У тому ж році австрієць Шлезак збудував дерев'яний цирк-шапіто на площі Троїцькій (біля нинішнього Республіканського стадіону). А в 1869р.; Жорж Бретон будує таку ж споруду на Бессарабській площі. Оскільки балагани і шапіто збирали багато глядачів, витрати швидко окупалися. Француз Огюст Бергоньє вирішив побудувати стаціонарний цирк. Він міркував так: витрати будуть чималими, але і працювати заклад буде круглий рік, приносячи солідні прибутки. У 1875 р. на розі нинішніх вулиць Б. Хмельницького і Пушкінською з'явилася двоповерхова кам'яна будівля першого в Києві постійного цирку «Альказар». Тут давали пишні вистави 60 артистів, балет з Неаполя, клоуни з Лондона, оркестр з 35 музикантів, а також показували кінні номери за участю 40 коней. Проте вкладення не окупилися. Вже наступного року «Альказар» закрився, а приміщення власник здавав гастролюючим театральним трупам.
Наступні 14 років Київ жив без постійного цирку. А в сусідніх містах один за іншим відкривалися приватні стаціонарні цирки: 1862 р. в Одесі, 1868 р. у Москві, 1879 р. другий цирк в Одесі, 1883 р. у Харкові, 1888 р. у Ризі. Київ, що почав в ті роки перетворюватися на економічний і культурний центр регіону, не міг дозволити собі «пасти задніх».
У 1891 р. проблемою спорудження стаціонарного цегельного цирку турбувалася Міська дума. Вирішили провести конкурс на кращий проект, а до участі в нім запросити власників ведучих цирків Російської імперії. Прохання присилати пропозиції опублікували в київських, московських, петербурзьких газетах, викликавши ажіотаж серед циркової громадськості. Першим представив проект знаменитий Альберт Саломонський, другим – не менш відомий у цирковому світі Сципіон Чинізеллі. У конкурсі взяли участь Максиміліано Труцци, Вільгельм Сур, брати Никітіни і ін. Проте всі проекти були відхилені, і питання знову зависло. Тоді Міська дума зажадала від міської управи створити спеціальну комісію із зведенням стаціонарного цирку. Її очолив відомий київський архітектор Георгій Шлейфер. Комісія добилася виділення земельної ділянки на Бессарабськой площі (на місці нинішнього критого ринку) і доручила будівництво цирку Петру Крутікову. Знехтувані конкурсанти лише знизали плечима: та хто такий цей самий Крутіков? Чому саме він? А потім навели довідки і з'ясували: це зять київського генерал-губернатора Михайла Драгомірова. Тим часом Петро Крутіков був вельми відповідною фігурою для реалізації циркового проекту. Син генерал-майора, він вчився в елітній колегії Павла Галагана, а потім – на юридичному факультеті Київського університету. Обширні зв'язки батька забезпечили випускникові гарну посаду чиновника по особливих дорученнях при канцелярії Київського, Волинського і Подільського генерал-губернатора, де він і познайомився з Драгоміровим. Ставши губернаторським зятем, Крутіков перевівся в Київську судову палату, де його, поза всяким сумнівом, чекала блискуча кар'єра. І раптом несподівано для всіх молода людина залишила службу. Петро Крутіков був великим шанувальником коней, він купив садибу по вул. Велика Васильківська, 36, а поруч побудував манеж. Тут Петро Сильвестрович цілими днями дресирував своїх 250 коней. Але робити гроші на хобі він не збирався. Лише інколи – два-три рази в рік – демонстрував публіці готові номери. У 1897 р. Крутіков зі своєю чотириногою командою відправився в гастрольне турне – Петербург, Москва, Одеса. І усюди мав приголомшливий успіх. Маловідомий дресирувальник-любитель в буквальному розумінні прокинувся знаменитим. Не в останню чергу цьому сприяли його унікальні номери і вельми незвичайна манера виступів. На відміну від інших Петро Крутіков виходив на манеж без хлиста і вражав глядачів тим, що керував кіньми, немов маг, артистичними помахами рук в білих рукавичках. Його коні «уміли» читати, вважати, «знали» прапори різних держав, ходили по канату і по шийках дерев'яних пляшок, «працювали» капельдинерами, офіціантами. Публіка вила від захвату. Квитки розкуповувалися на місяці вперед. Підкоривши Російську імперію, дресирувальник відправився до Європи. У Парижі його приймали по вищому розряду, яскравими афішами було обклеєно все місто. На виступах побував екс-президент Франції Казимир Перьє. Не менш тріумфальні пройшли гастролі в Германії. У тому ж 1897 р. в Києві вийшла книга «Любительський цирк П. С. Крутікова».
На гребені успіху Петро Сильвестрович вирішив зайнятися цирковою діяльністю професійно. Отже реальним ініціатором вирішення Міської думи, що доручила йому спорудження стаціонарного цирку, був, судячи з усього, він сам. Проте побудувати його на Бесарабці не вдалося: були і ще інші бажаючі освоїти цей ласий шматок поблизу Хрещатику, в яких теж були впливові заступники в Міській думі. 29 березня 1902 р. Крутіков, не відмовляючись остаточно від Бесарабки, запропонував Думі декілька альтернативних варіантів: Думська площа (нині майдан Незалежності) або парк «Шато-де-Флер» (зараз там стадіон «Динамо» ім. Лобановського). На початку квітня Дума постановила: «Заява домовласника П. С. Крутікова про надання йому міської землі для споруди цегельного цирку на концесійних початках передати на розгляд фінансової, базарної і земельної комісій, доручивши вибрати їм відповідне місце». Узгодження між трьома комісіями затягнулося ще майже на рік. Врешті-решт Р. Шлейфер, що очолював «циркову» комісію і одночасно Домобудівне суспільство, запропонував Крутікову будуватися на території, що знаходиться на його утриманні. І вказав на вільну ділянку № 7 по вул. Миколаївській (нині Архітектора Городецкого). Такий варіант влаштовував усіх і керівників міста, що мали свої види на Бесарабку, і Крутікова, що отримував землевідведення в новому модному районі міста, і Шлейфера, що роздобув нового забудовника. Після цього всі бюрократичні питання стали вирішуватися з космічною швидкістю.
1 березня 1903 р. Крутіков написав лист з формальним проханням дозволити йому побудувати цирк «в садибі № 7 по Миколаївській вулиці Палацової ділянки». Вже через чотири дні Міська дума заявила, що не бачить перешкод по цьому питанню. А ще через 20 днів послідував дозвіл губернаторського правління починати будівництво. Циркова концесія «Свій цирк» Петро Крутіков назвав Hippo-palace («Кінний палац»). Проект будівлі виконав знаменитий архітектор Владислав Городецький. Проте Петру Сильвестровичу представлений варіант не сподобався, і він замовив інший архітекторові Едуардові Брадтману. Купівля земельної ділянки обійшлася в 100 тис. крб., для чого довелося витратити спадок, що дістався від батька. А щоб завершити будівництво, він продав маєток. Загальний кошторис склав 325 тис. крб. Hippo-palace розкрив двері для публіки 23 листопада 1903 р. Це був найбільший у Європі цирк – цегельний, двоповерховий, оснащений за останнім словом техніки. Шик оточував публіку з перших же кроків. Наприклад, у фойє був покладений паркет. Приголомшувала і вбиральня – раніше кияни бачили подібне лише в театрах, а в цирках-шапіто дивилися виставу у верхньому одязі. До речі, пальто, шинелі і шуби рекомендувалося здавати в гардероб ще і тому, що в залі тепло – в Hippo-palace було парове опалювання. Просторий триярусний зал, величезний скляний купол над манежем, електричне освітлення. Кожного з 2000 глядачів чекало зручне крісло (після шапіто з його дерев'яними лавками така розкіш не могла не потрясти).
Перетворювати своє «дітище» на театр одного актора Крутіков не збирався. Сам він виступав в Hippo-palace один-два рази в рік, а вкладені в підприємство гроші відбивав за рахунок російських і зарубіжних гастролерів. Спочатку в Кінному палаці показували виключно номери з кіньми. Але незабаром стало ясно, що лише коні касу не поповнять. І на манежі з'явилися дресировані хижаки, якраз тоді білі ведмеді, що увійшли до моди, леви, тигри. Одна з перших дресированих мавп – самка шимпанзе – дуже смішно наслідувала манерам світської пані. З часом на Миколаївській, 7 було представлено всю різноманітність циркових жанрів. Свій цирк з прекрасною акустикою Петро Крутіков здавав в оренду співцям (Ф. Шаляпіну, Л. Собінову, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Баттістіні і іншим оперним зіркам), письменникам (А. Купріну, В. Маяковському), симфонічним оркестрам, лекторам (наприклад, Мейерхольду), кінопрокатникам, Київському атлетичному суспільству, що проводило на манежі чемпіонати по французькій боротьбі. У вартість квитків входили ціна за місце, плата за зберігання речей в гардеробі і добродійний збір. Найрозкішніші місця розташовувалися в 40 чотиримісних ложах партері. Дві з них були зарезервовані для генерал-губернатора і цивільного губернатора, останні відразу на сезон бронювали спроможні кияни. Квитки в ложу були найдорожчі – 7,80 крб. (для порівняння: такий же квиток в драмтеатрі Н. Соловцова, що знаходився по сусідству, коштував 12 крб.). Елітними вважалися і місця в ложах другого ярусу – по 5,80 крб. (ціна пари чобіт). Втім, туди можна було попасти і за 2 крб. – на приставний стілець. Ті, кому окрема ложа не по кишені, могли придбати квиток в партер, заплативши залежно від ряду від 1,50 крб. до 2,50 крб. Місця другого ярусу коштували дешевше – від 60 коп. до 1 крб. Стільки ж слід було заплатити і за вхід в кінотеатр, але там часто рвалася плівка і в залі щосили диміли, а тут – живі артисти! За 30-50 коп. можна було дивитися виставу з галерки – третього ярусу. Гімназистів і «реалістів» (що вчаться в училищі) пускали в партер всього за 50 коп. – знижка для юних глядачів складала 70-80;%! Десятирічний ювілей у 1913 р. Hippo-palace відзначив зниженням цін на квитки в середньому на 25-30 %. Опісля три роки Петро Сильвестрович перестав займатися своїм «дітищем» і здав його в оренду Олександру Киссо. А в 1919 році Крутіков емігрував за кордон, де його сліди загубилися.
З початком технічної революції ХІХ століття корінним чином змінилися і циркові атракціони, засновані на використанні техніки: від гонок по вертикальній стіні до польоту з гармати. І вже на початок ХХ століття структура циркових вистав кардинально змінилася. Якщо раніше перевага віддавалася іноземним артистам (через що вітчизняні циркачі частенько вигадували собі іноземні прізвища і імена), то незабаром все стало відбуватися з точністю до навпаки. У стаціонарному цирку з'явилися свої клоуни-дресирувальники і приборкувачі. Величезний стрибок стався в жанрі повітряної гімнастики: після введення страхувальної сітки з'явилася можливість якісного ускладнення трюків. З'являється нове амплуа — "ловітор" (артист, що страхує і ловить партнерів, що летять), і вперше став можливий номер "перехресний політ". Стався і переворот у мистецтві канатоходців: прядивний канат замінюється невимірним міцнішим металевим тросом, що дає можливість виконувати на канаті складні акробатичні піраміди.
На початку ХХ століття новий атрибут отримують акробати і гімнасти: підкидну дошку, що збільшує висоту стрибка.
Теперішня фундаментальна споруда Національного цирку України, зведена на площі Перемоги, 2 (проект архітектора В. Жукова), відповідає всім вимогам сучасного циркового будівництва, відкрита 5 листопада 1960 року – це друга ювілейна дата – будівлі Національного цирку в цьому році виповнюється 50 років.
У 1998 році Київський державний цирк отримав статус Національного цирку України, це дало йому юридичне право називатись головним цирком України. На його базі створюється більшість нових номерів, що потім гастролюють по всьому світу.
За часів Радянського Союзу творчий стан артистів цирку визначали три основні манежі – Московського цирку на Цвітному бульварі, Ленінградського та Київського цирків. На цих майданчиках працювали найкращі артисти. Можна сказати, якість вистав цього “золотого трикутника” була на кшталт лакмусового папірця, що визначав рівень радянського циркового мистецтва вцілому. Усі три цирки підпорядковувалися Союздержцирку. Після ліквідації цієї організації були розірвані налагоджені міждержавні зв’язки у цій галузі, виникли проблеми з фінансуванням, що унеможливило створення програм, які відповідали б тим високим стандартам, що були створені протягом багатьох років, не кажучи вже про світовий рівень вистав. Таким чином, український споживач майже втратив інтерес до одного із найпопулярніших у світі видів масового видовищного мистецтва. Перед українським цирком постало надзвичайно складне завдання – знову завоювати українського глядача.
Цирк – це невичерпне джерело бадьорості та радості, веселощів і оптимізму, де діти поринають у світ чудес, а дорослі мають нагоду знову відчути себе дітьми. Приходячи до палацу циркового мистецтва, глядач долучається до світу добра і краси. Тому, напевно, прекрасними є ті люди, які творять для вас свято цирку.
Сорок років життя віддав Національному цирку України його генеральний директор Борис Михайлович Заєць, творча діяльність якого пов’язана з цим колективом. Навіть в умовах колишнього загальносоюзного циркового конвеєра він зумів створити український колектив, що з успіхом репрезентував Національний цирк на міжнародній арені, творив славу України.
Визначний діяч циркового мистецтва, народний артист України Б.Заєць мав визначений міжнародний авторитет. Він готував і керував гастролями циркових колективів у багатьох країнах світу, брав участь у роботі журі міжнародних циркових фестивалів і конкурсів. Народний артист України, академік Національної академії циркового мистецтва Росії, професор Київського державного інституту театрального мистецтва ім.. Карпенка-Карого. На протязі свого життя зумів передати багатьом цирковим колективам свій багаторічний досвід
З 1977 р. у Національному цирку на посаді головного режисера працював народний артист України Олександр Зайцев. У минулому соліст балету Великого театру СРСР, Державного академічного театру опери та Балету ім.. Т. Шевченка, художній керівник Київського «Балету на льоду», він здійснив у столичному цирку близько 30 циркових постановок, понад 50 атракціонів і номерів. Усі вони відзначалися високим рівнем професіоналізму, майстерним володінням можливостями всіх жанрів циркового мистецтва.
Національний цирк України - центр циркового мистецтва, що має загальнодержавне та міжнародне значення. На його арені виступали і виступатимуть видатні артисти, імена яких вписано золотими літерами в історію українського та світового циркового мистецтва. Це своєрідна експериментальна база, де народжуються тематичні програми, атракціони і номери на рівні класичних зразків. Майстерність і високий професіоналізм колективу цирку визнано всім світом.
В 2011 році у Національного цирку був подвійний ювілей – 135 років з часу заснування в Києві стаціонарного цирку. Відновлення відбувалося поступово, крок за кроком, протягом останнього десятиліття. Але вже на сьогоднішній день можна впевнено сказати, що вистави Національного цирку України можуть бути взірцем якості. Підтвердженням цьому були високі показники відвідування глядачами минулих програм НЦУ.
Отже, створення програм на високому світовому рівні стає традицією Національного цирку України.
На сьогодні цирк має власних артистів різних циркових жанрів, балетну трупу, один з найкращих музичних колективів. Нещодавно було покращено технічну базу цирку, що дозволило значно покращити якість художнього сприйняття вистав. Покращені умови роботи артистів і адміністрації цирку.